В історії Києва згадується чимало знаних професіоналів, які залишили помітний слід у розвитку архітектури міста XVIII століття. Та водночас дійсно унікальним явищем і однією з найзагадковіших постатей у ту добу був самобутній народний майстер Стефан Дем’янович Ковнір, пише РrofВuild.
Народжений вільним і талановитим
Степан Ковнір народився 1695 року в селі Гвоздові нинішнього Васильківського району Київщини в бідній селянській сім’ї. На той час Васильків та сусідні села належали Києво-Печерській лаврі. Після смерті рідних у 1718 році, маючи статус вільної людини, він вирішив подорожувати Україною. Згодом юнак осів у Києві, де і зробив свої перші кроки в професії.
Саме тоді Лавра розпочала велике відновлення після великої пожежі 1718 року, що знищила значну частину дерев’яних споруд Києво-Печерської лаври. Степан Ковнір долучився до масштабних робіт із кам’яного відновлення монастиря. Наставниками майбутнього будівничого стали архітектори Великої лаврської дзвіниці — Федір Васильєв та головний майстер Іван Каландін.
Однак основою фахового становлення майстра було не лише учнівство, а й природне прагнення опанувати мистецтво кам’яної справи.
Читайте також: Переяслав: давнє місто, де творилась історія незалежності України
Унікальний талант
Приблизно з 1720-го Ковнір працював на Лавру вже як «підданий», тобто кріпак, виконуючи численні роботи на її будівництві. Майже п’ятдесят років він створював і перебудовував лаврські споруди.
Монастирські ченці часто жорстко експлуатували майстра: то доручали відповідальні проєкти, то ставили до важкої фізичної роботи — мурування та каменярства.
Та попри це, саме завдяки унікальному таланту цього українського самородка було завершено формування архітектурного ансамблю Державного Києво-Печерського заповідника.
Нещодавно знайдені документи свідчать про його ставлення до ремесла.
«Обучивши себе при строєніях лаврських каменщицькому мастерству проізводіл оноє єліко мог з усердієм», — писав про себе Степан Ковнір.
Попри високе визнання, Степан Ковнір залишався кріпаком Лаври майже все життя, і лише статус головного майстра зрештою приніс йому свободу.
Читайте також: Як архітектура державних споруд віддзеркалює історичні епохи України
Доробок майстра
Головною святинею монастиря був Успенський собор, зведений у 1073 – 1078 роках над Дніпром. Пізніше він набув рис українського бароко.
З 1731 до 1745 року Степан Ковнір працював над будівництвом Великої лаврської дзвіниці, а з 1746-го займався реконструкцією центральної площі Лаври, надаючи спорудам нових барокових форм.
Одній із найкрасивіших будівель згодом дали назву — Ковнірівський корпус. Стефан Дем’янович оздобив його фронтонами та орнаментами, у яких виразно відчуваються традиції народної української архітектури. Саме за його роботи ансамбль Лаври набув завершеної художньої гармонії.
У 1749 році майстер долучився до зведення Андріївської церкви в Києві.
У 1755 році — завершив будівництво Кловського палацу, розпочате архітектором П. І. Неєловим. За цю роботу майстер отримав міщанські права й власну садибу в Голосієві.
З 1754 по 1761 роки Степан Ковнір зводив дзвіницю за ескізами Івана Григоровича-Барського на Дальніх печерах, що стала шедевром українського бароко.
У той самий період він будує церкву Антонія і Феодосія у Василькові — свою першу власну задуману святиню.
У 1767 році Степан Ковнір завершує спорудження Троїцької церкви в Китаєві поблизу Києва — у стилі українського (козацького) бароко з п’ятибанною композицією й розкішним ліпним оздобленням. Майже у 72 роки він зводить витончену кам’яницю — палітурню лаврської друкарні.
Чимало деталей його життя залишаються невідомими. Дивує одне: як людина без академічної освіти створила такі високохудожні шедеври, рівні за майстерністю роботам професійних архітекторів. Його споруди назавжди ввійшли до найбільших надбань українського мистецтва, а ліпні прикраси — з їх рослинними мотивами та елементами побуту — стали однією з характерних ознак українського бароко.
Серед найкращих зразків українського бароко в Києві — дзвіниця на Дальніх печерах та Ковнірівський корпус. У дзвіниці майстер досяг творчих вершин, застосувавши растрелліївські групування колон, «полегшивши» кути споруди та створивши унікальне завершення з чотирма витонченими шпицями. Вона стала справжньою домінантою одного з пагорбів Лаври.
Так само вражає і Ковнірівський корпус — із каскадом декоративних форм, багатою рослинною ліпниною та композиційною винахідливістю, що перегукується з давнім українським мистецтвом. Білизна його стін виразно підкреслює химерність фронтонів та щипців. Споруда гармонійно вписалась у бароковий ансамбль Лаври поруч зі стародавнім Успенським собором.
Читайте також: "Палац Зітхань" у Києві: будинок кохання, боргів і архітектурних фантазій
Волелюбний самородок
Попри величезну творчу працю, Степан Ковнір був людиною прямою й діяльною. Дізнавшись про зловживання старости Печерського містечка, він учинив швидку й, на його погляд, справедливу розправу просто на базарі. Після того староста скаржився: «Ковнир сбросил с себя долой волчью шубу и схватил меня за волоса, и пригнувши мало не до земле, бил мене кулачьем немилостиво в рожу…»
У період найвищого визнання Ковнір керував групою понад двохсот мулярів і міг одночасно вести будівництво кількох об’єктів. Він фактично заснував власну школу «муровщиків-художників».
Проте саме на його творчому шляху завершувалася епоха народних майстрів і починалася доба архітекторів — коли вагу мало вже не мистецтво рук, а авторське ім’я.
У Степана Ковніра було багато дітей і онуків. Згодом прізвище його роду розчинилося: сини мали різні прізвиська — Матвій Степанов, рейтор Василь Стефанів, писар Григорій Семенковський, прапорщик Василь Кришталевський, «словолітчік» Василь Ковнір.
У старості Лавра надала йому довідку (1785 рік), у якій зазначалося, що у свої дев’яносто років він «хоча троебрачно поєднувався, але оні його дружини померли… боргів казенних і партикулярних немає… і ніякими справами нікому не забов᾽язан».
Наукове дослідження життя та творчого спадку Степана Ковніра розпочалося лише у XX столітті. З’ясування низки біографічних фактів належить Борису Крицькому, який у 1950-60-х роках встановив, зокрема, точний рік народження майстра.
Професор Юрій Асєєв високо оцінював його внесок і писав: «Ковнір для Лаври зробив те, що Сансовіно для площі Сан-Марко у Венеції — завершив історичний процес складання гармонійного архітектурного комплексу».